чорня́веньку, що все зза-двере́й блискотіла оченя́тами, та й увела́ въ ха́ту. »Пожа́луй же, Мару́сенько, молоди́цю, вклони́ся й пошану́й.«
Отъ воно́ и вклони́лось, и привіта́ло мене́ чепурне́нько. А я ду́маю собі: »Якъ-то тепе́реньки небожя́та моі коха́ні? Чи зга́дують мене́?«
Оста́лась. Живу́ въ іхъ місяць, живу́ й дру́гий; до́бре мині, такъ що го́ді! такъ мене́ жа́лують, якъ свою́ дити́ну. Ото́ було́ впо́раюсь у ха́ті, пообідаемо, та й посіда́емо усі въ садку́ підъ чере́шнею. Пан'оте́ць тихе́нько собі сиди́ть та ду́мае, або́ молитви́ ше́пче, ато́ пса́льми співа́е — такъ хо́роше, Го́споди! Старе́нька й пані-ма́тка гомоня́ть, то те, то и́нше; я коло іхъ тулю́сь та слу́хаю. И вну́чечка кача́етця по садку́ біли́мъ клубо́чкомъ, и до насъ приско́чить, и зновъ у гущо́вині зеле́ній зни́кне. Тихе́нько й любе́нько день мине́, що такъ, здае́тця бъ, и вікъ свій звікова́въ. Отъ же все мині ту́га невсипу́ща! Вони́ й розважа́ють, и розгово́рюють. »Не суму́й«, ка́жуть: »то гріхъ вели́кий. То дити́на пла́че, бо нічо́го не розуміе; а доро́сла, то пови́нна собі ра́ду да́ти. Неха́й поми́слить, що, мо́же, тра́питця й до́бре ще въ світі; а здоро́въе втра́тишъ — яке́ вже бу́де життє! Го́ді, се́рце, послу́хай насъ, стари́хъ! Отъ погля́нь, яки́й Госпо́дь ве́чіръ давъ!«
