ша́е, а я за старо́ю бабу́сею йду́. Такъ мині чого́сь су́мно й бо́язно, ажъ мое́ се́рце мре. Якъ пе́рше було́, коли́ йду куди́, то ве́село й залюбки́, а тутъ и оче́й не смію підня́ти. Увійшла́, та й стою́ сама́ не при собі. Чу́ю, що стара́ за ме́не одповіща́е.
»Увійди́ та одпочи́нь, дити́но«, промо́вивъ хтось ти́хо й пова́жно.
Звела́ о́чи, ажъ противъ ме́не на ли́повій ла́вці стари́й, стари́й дідъ. О́чи ёму́ незря́чі, и така́ въ тихъ оча́хъ ти́ша та до́брість, що я ніко́ли й не ба́чила. Борода́ біла ни́жче по́яса кучеря́витця; сиди́ть вінъ у тінку́, тілько вечі́рній про́мінь со́няшний на́че черво́нимъ зо́лотомъ ёго́ обсипа́е.
Якъ почу́ла я такі слова́ ласка́ві, ажъ за се́рце мене́ вхопи́ло. Слёзи ри́нули мині зъ оче́й, а вінъ простя́гъ ру́ку, та й поблагослови́въ мене́. Ба́чу, й вона́ увійшла́: старе́сенька, мале́сенька, ле́дві одъ землі ви́дно, а ще чуйне́нька, говірка́.
»Остава́йся въ насъ изъ Бо́гомъ, молоди́чко«, ка́же. »Ти молоде́нька, то й ха́ту на́шу развесели́шъ, и вну́чечку мою́ втішишъ. Біжи́ лише́нь сюди́, Мару́сечко, до насъ! ходи́, не соро́мся!… Така́ вже въ насъ соромля́жа, мовъ засва́тана.«
Взяла́ за ру́чку невели́чку дівчинку, гарне́ньку,
