до́брі«, рече́ імъ влади́ка, »коли́ вінъ таки́й вамъ лю́бий, то я не бороню́ ёму́ стоя́ти при престо́лові Бо́жому й до кончи́ни ёго́ віку; тре́ба тілько мині ви́вірити на своі о́чи, що те́мний сліпе́ць благоподо́бно слу́жбу Бо́жу одправля́е.« Наіхавъ влади́ка и хвалу́ Бо́гові одда́въ, що такъ тве́рдо й не поми́лешно те́мний пра́вить слу́жбу Бо́жу, и хресто́мъ ёго́ благослови́въ… Иди́ до іхъ, молоди́чко. Робо́ти бу́де не бага́цько. Зду́жатиму, то й я поможу́.«
»Спаси́бі вамъ, бабу́сю моя́ ласка́вая! неха́й же Госпо́дь дае́ вамъ усе́ до́бре!«
»Ну, тепе́реньки полудну́ймо, та й поберімось да́лі. Сего́дня й до́ма заночу́емо, коли́ Богъ дасть.«
Демя́нівка та въ доли́нці, мовъ у зеле́ному гнізде́чку лежи́ть. Село́ вели́ке й бага́те. Дві це́ркви, одна́ муро́вана висо́ка, дру́га деревя́на й да́вня си́льне, ажъ у зе́млю вросла́ й похили́лась. Оте́ць Ива́нъ живъ за муро́ваною недале́чко; мавъ собі домо́чокъ и садо́къ, и горо́дъ, — невели́чке, та хоро́ше хазя́йствечко.
На́дъ вечіръ увійшли́ ми въ село́ и розбріли́сь проча́не у́лицями. Ко́жне до свое́і госпо́ди поспі-
