Пе́рше вінъ переста́вився, а за імъ и вона́; вку́пі по́ручъ и похова́ли іхъ. Ха́та спустіла, бо не було́ въ іхъ ні ро́ду, ні пло́ду. Се, ма́буть, чи не до нихъ ишла́? Мо́же, ро́дичка? бо вона́ була́ здале́ка взя́та.«
»До іхъ, бабу́сю, та лиха́ моя́ до́ля!«
»Неха́й Госпо́дь ми́луе! Що жъ тобі за приго́да така́, се́рце?«
»Иду́ слу́жби шука́ти, то ду́мала, що ро́дичи, то службу мині нара́дять, а тепе́реньки, голо́вко моя́ бідная! не зна́ю, що́ й роби́тиму!«
»Шкода́ жури́тись, молоди́чко! Журбо́ю по́ля не пере́йдешъ! Ось я тобі слу́жбу нара́жу. Иди́ до на́шого отця́ Ива́на служи́ти. Я въ ёго й крести́лась, и вінча́лась, и йдо́сі живу́, та, ма́будь, и вмру въ ёго. Що́ то за добря́чі лю́де, старосві́тні, про́сті! Іхъ тілько двойко́, обо́е старе́нькі ве́льми. Була́ дочка́, оддали́ за́міжъ, та не до́вго й погосподарюва́ла — уме́рла. Дівчинка зоста́лась; то старі при собі держя́ть уну́чечку. Сла́вне таке́ дитя́тко, що го́ді! Оте́ць Ива́нъ уже́ ду́же стари́й и те́мний ро́ківъ изъ де́вять, а слу́жби Бо́жоі не ки́дае. Дозна́вся бувъ влади́ка, що сліпи́й ста́рець чи́нить у Бо́жому дому́ одпра́ву, и заборони́въ. Такъ лю́де вихо́дили усе́нькою грома́дою проси́ти за ёго, щобъ оста́влено. »Лю́де
