Коли́ дивлю́сь — иду́ть якісь лю́де гурбо́ю, и старі, й молоді, и дітво́ра; збли́жились до ме́не й на добри-день дали́. »Добри́-день!« кажу́ й собі. »Сядовітця та одпочи́ньмо тро́хи.« Ба́чу, що ду́же вони́ пото́млені.
»Звідки васъ Госпо́дь несе́?« пита́ю чорнобро́ву, хоро́шу молоди́цю, що дити́нку на рука́хъ тішила.
»На про́щу ходи́ли, у Кие́ві були́«, ка́же. »А васъ куди́ Ма́ти Бо́жа та до́бра до́ля веде́?«
»У Демя́новку, коли́ зна́ете.«
»Отсе́ бъ то не зна́ти, коли́ сами́ зъ Демя́новки! Се намъ оди́нъ шляшо́къ изъ ва́ми; то ра́зомъ и пійдемо!«
»А чи не знае́те тамъ коваля́ Ляща́?«
»Ляща́? Який же то кова́ль Лящъ? Ні, се́рце, не зна́ю й не чу́ла. Е въ насъ Лящи́, такъ то не ковалі, а такъ собі хліборо́би, якъ и ми.«
»Спита́й мене́, молоди́чко«, озва́лась стара́ бабу́ся, обділя́ючи дітокъ, що обсіли іі́, хлібомъ и погляда́ючи на ме́не ласка́во. »Я зазна́ла ще того́ коваля́ Ляща́ и жінку ёго́ зна́ла, — неха́й надъ обома́ земля́ перо́мъ! Добря́чі були́ лю́де покійнички!«
»А давно́ жъ вони́ поме́рли, бабу́сю?«
»Давне́нько, мое́ се́рце. Вже ро́ківъ изъ девятна́дцать бу́де. На одному́ тижні й поме́рли; якъ щи́ро люби́лися, такъ одно́ безъ одного́ й не жило́.
