сінькі; дивлю́сь туди́ та дітство й дівова́ннє свое́ роскішне, и заму́жжє щасли́ве, и вдівство́ гірке́ — все мовъ по пи́саному вичи́тую.
Куди́ мині йти? Ніко́го й нічо́го не зна́ю, и сумъ, и неспокій мене́ обійма́е. Чу́ла коли́сь ище́ одъ ба́тька покійничка, що въ Демя́новці живу́ть якісь ро́дичи на́ші: мату́сина небо́га була́ одда́на туди́ за коваля́ Ляща́. »Пійду собі до іхъ«, ду́маю: »все мині бу́де охотнійше служи́ти, де мій рідъ веде́тця.«
Иду́ шля́хомъ, — бою́сь такъ, що Ма́ти Бо́жа! Раде́нька вже, якъ хто навстрічъ мині бере́тця. А шляхъ не спить: то той стрінетця, то и́нший, то во́зомъ іде, то йде. Вже скілько сілъ мину́ла, и коза́чихъ, и па́нськихъ, не заба́рююсь и не ду́же въ ре́чи захо́жу: роспита́юсь доро́ги въ Демя́новку, подя́кую за хлібъ-силь, та й да́лі.
Дру́гого дня притоми́лась я ду́же, та й сіла спочи́ти въ холодку́ підъ вербо́ю. Округи́ ме́не то жи́то половіе, а въ жи́ті ку́пка лёну го́лубо цвіте́; то ячмінь колоси́тця, оддалеки гаёкъ синіе, пісоча́ний шляхъ уго́ру закру́чуетця, якъ золота́ ни́тка; день Богъ давъ жа́ркий, и вітере́ць не дмухне́ — ти́хо; тілько яка́сь пта́шка сама́ собі щебе́че, на́че моя́ душа́ бідола́шна, та гуду́ть бджо́ли по-надъ паху́чою гре́чкою.
