годи́ти, мо́же, и лихо́му, и леда́чому кому́! Тре́ба й пра́вду, й непра́вду терпіти, тре́ба привика́ти! Зазна́ю чужо́і сторони́, яка́ вона́ е! Перебу́ду вся́кого го́ря й ли́ха! Ніхто́ мене́ не жа́ловатиме; ніхто́ не ся́де, не зажу́ритця ко́ло ме́не, а ні словця́ лю́бого та щи́рого не промо́вить! Звісно, чужі лю́де, хоть и до́брі, та не зна́тимуть, яка́ я; а я зновъ іхъ не зна́тиму.
Рані́сінько-рані́сінько підняла́сь. Усі сплять; ище́ й на зорю не займа́етця, — имла́. Въ оста́ннє гля́нула на діто́къ, на бра́та. И братово́і жа́лко ста́ло. Взяла́ свій тлу́мочокъ та тихе́нько й ви́йшла съ ха́ти.
Иду́, иду́ и не огля́дуюсь; отъ и вели́ка моги́ла, що геть за око́лицею зеленіе. Зійшла́ на моги́лу, та й гля́нула тогді на свое́ село́; а со́нечко са́ме схо́дить. Село́ якъ на доло́ні, такъ мині въ оча́хъ и замигтіли бі́лі ха́ти, коло́дязне ця́мріннє, роскві́тлі садки́ й горо́ді. Поба́чила й ба́тьківське подвіръе, и ту вербу́ кучеря́ву, голля́сту, що мало́ю ще дівчинкою підъ не́ю йгра́лась. Стою́ и зъ місця не зворухну́ся, — задиви́лась. Що мині тамъ ко́жна сте́жечка, ко́жний ку́щикъ знаёмі-
