ці, бра́тіку мій! неха́й попла́чу — поле́гшае.«
»Не плачъ, се́стронько, го́ді!«
»Я, бра́те, хо́чу васъ поки́нути.«
Вінъ такъ и стрепену́всь: »А де жъ ти бу́дешъ?«
»Пійду́ служи́ти!«
»Що́ се въ те́бе за ду́мки такі, се́стро! Згля́нься на Бо́га!« Поча́въ мене́ вговоря́ти та вмовля́ти, и жінку привівъ — и вона́ про́сить: »Не ки́дай насъ!«
Почу́ли діти. Бо́же! якъ ки́нутця до ме́не та въ плачъ! »Тіточка на́ша лю́бенька! хо́че насъ ки́дати! не ки́дай, ми тобі бу́демъ годи́ти, ми тебе́ шанова́тимемъ!«
Що противъ ко́го, а противъ діте́й я й не зговорю́. Пригорну́ла мали́хъ до се́рця та тілько пла́чу.
А братъ ду́мае, що то вже я розду́малась, дя́куе! »Спаси́бі, се́стро, що ти моіхъ дітокъ жа́луешъ! та вони́ безъ те́бе посиротіли бъ, якъ безъ рідноі ма́тери.«
А я таки́ ма́ю ду́мку йти въ слу́жбу.
Поляга́ли спа́ти. Я й оче́й не звела́; обняли́ мене́ ду́мки та га́дки, та журба́ пеку́ча. Тру́дно було́ й зду́мати, що десь на́ймичкою ма́ятимусь! Ма́ла й худо́бу, и господа́рство свое́, зросла́ въ ро́скоши, а дово́дитця служи́ти за хліба шмато́къ, та
