Тя́жко й ва́жко мині. Узяла́ собі таку́ ду́мку: »Покину іхъ, пійду́ служи́ти!« Зібра́ла свое́ добро́; що́ въ тлу́мочокъ скла́ла, а що́ покли́кала бра́товихъ дівча́токъ та іхъ обділи́ла. У ме́не було́ вся́коі оде́жини й не злічи́ти, а все до́бра, но́ва. Скілько полотна́ було́, хусто́къ, пла́хотъ, ю́покъ! Діти радіють; за́разъ дівча́тка й поча́ли вбіра́тись. »А чи мині га́рно, тіту́сю?« — »А мині?« — »Якъ одда́мся, то завяжу́ отсю́ черво́ну ху́стку«, гово́рить, а сама́ ще така́, якъ у́зликъ. Джерго́чуть коло́ ме́не, а мпні вже такъ жа́лко, що й слове́чка не скажу́; за слізонька́ми світу Бо́жого не ба́чу! И діти помітили — жа́лують мене́: »Тіточко лю́бочко! чого́ ви жу́ритесь? Мо́же, хто васъ нала́явъ? Мо́же, ви не зду́жаете?« Обсіли мене́, якъ дрі́бні пташеня́та. »Не пла́чте«, вмовля́ють та мині рученя́тами о́чи затуля́ють.
Чу́ю, такъ на́дъ вечіръ, братъ иде́. Я уступи́лась, та й сіла въ кутку́. Вінъ, весе́лий, увійшо́въ: »Здоро́ві, діточки, и ти, се́стро!« За нимъ и братова́ въ ха́ту. Посіда́ли вече́ряти вони́ й діти.
»А ти чому́ не йдешъ, се́стро?«
»Спаси́бі, бра́тіку, не хо́чу.«
