Ва́жко мині на се́рці — заспіва́ла собі; співа́ю, а слёзи такъ зъ оче́й и ллю́тця… Коли́ чу́ю: »Бо́же помага́й, и день вамъ до́брий!« Дивлю́сь — се на́ша сусіда. Перехили́лась черезъ тинъ, та й кла́няетця.
Я хуте́нько вте́рла слёзи. »Добри́-день«, ка́жу, »сестри́це!«
»А я отсе́ до васъ иду́.«
»Та ми́лости жъ ва́шоі про́симо!«
»Чи не продали́ бъ ви мині розса́ди тро́шечки?«
»То вже для чужо́го прода́ти, а для сусіди й такъ тре́ба да́ти.«
»Коли́ ва́ша ла́ска, се́рце!« и простяга́е мині гле́чичка.
Я набрала́ скілько тамъ у гле́чичокъ, та й дала́ ій. Подя́ковала та жінка, та й пійшла́ собі.
Братова́ на мене́ й наки́нулась: »Се«, ка́же, »якъ усі господарюва́тимуть, то й господа́рство мое́ рознесу́ть чи́сто! Таки́ й золоту́ го́ру розимчя́ть!«
Якъ почала́, якъ почала́… Ма́ти Бо́жа милости́ва! Я тілько слізми́ вмива́юсь…
»Братова́!« кажу́, »не жа́ловала я для васъ нічо́го, по́ки що́ ма́ла! Гріхъ вамъ бу́де, що ви мене́ хліба куско́мъ тепе́ръ доріка́ете!« Поки́нула роби́ти й ви́йшла зъ горо́да.
