худо́бу взяла́, та ніби въ насъ и въ ха́ті повеселійшало: и братъ загово́рить, и братова́ всміхне́тця, й дітво́ра бубони́ть, рего́четця. Я радію: »Сла́ва Го́сподеві, що и въ насъ, якъ и въ люде́й, благода́тно!« Купи́въ мій братъ худо́бу, ставъ потро́ху розжива́тьця.
Ми зъ бра́томъ щи́ро люби́лися зъ-ро́ду, зъ-ма́лку. Щобъ посвари́тись, або́ скри́вдити одно́ одного́, крий Бо́же! Вже якъ тамъ не погодимо́сь на чому́, то подару́емось.
И небожа́та мене́ ду́же жа́ловали, ажъ за ме́не було́ змага́ютця міжъ собо́ю: »Се моя́ тітка!« а той собі тя́гне: »Моя́!« Та якъ уче́плятця цілова́ти, то було́ й робо́ту зъ рукъ ви́хоплять, и хустка зъ голови́ спаде́…
Тілько братова́ бага́цько гордова́ла. Уже жъ я й годи́ла, якъ малій дити́ні, та ні, не вгоди́ла! »Братова́, се́рце!« було́ ра́жу ій, »зробімо такъ да отта́къ, то до́бре бу́де.« Тамъ чи купи́ти що́, чи прода́ти, — зъ-ро́ду-віку не послу́хае; хоть шко́да съ того́ види́ма бу́де, вона свого́ дока́же. Передъ не́ю зати́хну, попла́чу ни́шкомъ, та й го́ді. Не хотіла бра́та турбова́ти; зновъ до неі зъ ласка́вою мо́вою підійду́.
Я́кось розса́ду зъ не́ю са́димо въ горо́ді. Я говорю́ до не́і; вона́, мовъ не чу́е, одійшла́ собі геть.
