Приіхавъ за мно́ю ба́тько, та й до се́бе взявъ. Чоловікову ха́ту продали́ и худо́бу всю.
»Живи́ въ ме́не, до́чко! Чого́ ти ма́ешъ у чужо́му селі одино́ка сидіти! Хиба́ ти сирота́, неха́й Богъ ми́луе!«
А братъ мій тими́ часа́ми ожени́вся, узя́въ таки́ зъ на́шого села́ дівчи́ну; мото́рна така́, чепурна́, що й го́ді! И дити́нка въ іхъ була́, дівчинка, якъ я́сочка, свіжа й по́вна, якъ гуро́чокъ.
Не попла́кала я ще й півро́ку за своімъ Павло́мъ, а тутъ и ба́тька ми похова́ли. Ка́жуть лю́де: Якъ одна́ біда́ йде, то й дру́гу за собо́ю веде́; то не ду́рно й ка́жуть! До яко́го ча́су ми до́бре жили́; да́лі зъубо́жівъ мій братъ: то хлібъ не вроди́въ, то худо́ба ви́гинула; а пя́теро діто́къ Богъ давъ: дві дівчини й три хло́пці. Жу́ритця такъ братъ, ажъ вя́не. Невістка смутна́я хо́дить, и дітки на́віть посуміли. Таке́ вже наста́ло, що й хліба ні за що купи́ти.
»Се́стро!« ка́же братъ, »коли́ твоя́ ла́ска, пози́чъ мині гро́шей! Якъ бу́ду живъ, зароблю́ — одда́мъ, а вмру, то Богъ тобі одда́сть!«
Я й пози́чила ёму́ ті гро́ши, що за ха́ту й за
