томъ; изъ-за те́много ду́ба то кали́нова вітка ви́тягнетця и черво́ний китя́гъ я́гідъ гори́ть, якъ жаръ, то колю́ча гаёва́ ро́жа пока́же дрібні́ листо́чки й паху́чу квіточку; вино́сятця хвоінки, якъ стрілочки́ пряме́сенькі, и гороби́на роски́нула зеле́ний наме́тъ, и ря́сно на ій я́гідъ червонозло́тихъ. А вся́кого зілля, квіто́къ! и копи́тникъ хреща́тий, па́пороть розросла́сь ку́пою; паху́ча берізка коло сухо́го дуплина́стого пенька́ повила́сь, и си́ній живокістъ, и кружа́ло черво́ноі смілки… Ажъ у оча́хъ мігти́ть!… Зве́рху со́нце такъ и си́пле те́плимъ проміннємъ у те́мну гущовину́, а зъ гущовини́ па́ше на те́бе холодко́мъ…
Погляда́е Ната́ля округи́, та й облили́ іі́ дрібни́і слёзи: »Ой світе мій я́сний, світе мій прекра́сний!« промо́вила піснею, »яки́й мій тала́нъ неща́сний!«
Схили́ла го́лову на білу ру́ку, пла́че та зга́дуе свое́ дівова́ннє: я́къ-то ве́село було́ й вільно! И спомяну́всь ій ясноо́кий Миха́йло… яки́й вінъ ти́хий бувъ, любя́чий…
»Пійду́ я хоть одвідаю свою́ мату́сю«, ду́мае. »Дани́ло ве́рнетця хиба́ за́втра — не зна́тиме. Мо́же, въ-оста́ннє попроща́юсь… Хоть поба́чу свое́ село́, пройду́ у́лицею. Спізню́ся, то ма́ти провеведу́ть.«
