й Миха́йло. Тілько Ната́ля того́ не зна́ла и невідала; а коли́ вже вінъ, и якъ, и одъ ко́го довідався, що вона́ люби́лась изъ Миха́йломъ, то Госпо́дь ёго́ святи́й зна́е.
Съ того́ ча́су та́къ-то вже пильнова́въ Ната́лю, що й ступня́ съ ха́ти не пуска́е. Чи ро́бить вона́ де въ садку́ та розважа́е себе́, співа́ючи тихе́нько, чи въ дворі господарю́е, — вінъ усю́ди вро́дитця и оче́й блиску́чихъ не зведе́ зъ Ната́лі, ажъ ій и стра́шно й су́мно.
Вибіра́етця я́кось вінъ до міста. Ната́ля провожа́е ёго́, стоіть бліда́ й смутна́, ажъ вінъ самъ жахну́всь, якъ погля́нувъ. Обня́въ іі́ кріпко й щи́ро: »Го́ре мое́, Ната́лю! не лю́бий я тобі! Загуби́въ я й тебе́ й себе́!«
Вона́ хотіла щось промо́вити, та тілько запла́кала. Упа́въ Дани́ло на коня́ и помча́всь не огляда́ючись.
Оста́лась Ната́ля сама́, опоряди́ла все на господа́рстві, ви́йшла въ гай (а ху́тіръ іхъ у гаю́ въ само́му). Ти́хо й пу́сто округи́. Шляхъ звива́етця га́емъ… Тілько шумля́ть ли́стя, щебе́чуть и джерготя́ть пташки́ та шу́рхають ящурки́ въ траві. А зе́лено й паху́чо й свіжо! Зъ ли́пового зру́ба молоді па́росточки пусти́лись, ви́гналась ви́соко бере́за, и шелести́ть оси́ка тонки́мъ ли́с-
