вика́е. Ставъ су́пити зновъ чо́рні бро́ви Дани́ло, и пи́льно й грізно ча́сомъ ди́витця на молоду́ жінку.
Похова́ли стару́; ще смутнійше въ ха́ті ста́ло. То бу́ло стара́ й загово́рить, и спита́е, й пошутку́е, бо ду́же люби́ла Ната́лю; а тепе́ръ и́нший разъ, то цілі́сінький день Бо́жий сидя́ть, не промо́влять и слове́чка: вона́ що-не́будь ро́бить, а вінъ, підпе́рши руко́ю кучеря́ву го́лову, не випуска́е іі́ зъ оче́й, та такъ пильно й неве́село ди́витця, що ажъ се́рце холо́не.
Одно́го ра́зу про́ситця вона́ до ма́тери въ го́сті, бо давне́нько не ба́чилась. Дани́ло мовчи́ть. Підняла́ о́чи, а вінъ білий-білий, тілько о́чи блищя́ть, Мовъ опали́въ іі́ своімъ по́глядомъ, ажъ одхитну́лась. Вінъ усміхну́вся.
»А чи не прійшли́ Гли́бівські чумаки́ додо́му?« проговори́въ, та такъ глу́хо, мовъ не своімъ го́лосомъ.
Ната́ля ле́дві всто́яла. Хо́че сказа́ти й не ви́мовить слове́чка. Вінъ уста́въ и вийшовъ съ ха́ти
А чумаки́ спра́вді верну́лись додо́му; верну́вся
