Оттаки́й-то жени́хъ бувъ Данило Гурчъ, що посва́тавъ Ната́лю; а І́взі не що́ въ голові, якъ зять бага́тий.
Бідну дівчи́ну на́че бли́скавка опали́ла; сама́ не своя́. »Ма́мо моя́!« пла́че, »не губіть мене́, молодо́і, не топіть за Гу́рчемъ. Лу́чче мині вме́рти, якъ за нимъ бу́ти!«
Не слу́хае І́вга дочки́, приси́ловала. Повінча́ли, одбули́ весіллє ви́проводили молоди́хъ до госпо́ди. Стріла Ната́лю стара́ хлібомъ-сіллю: »Господи́не моя молода́я! неха́й же тебе́ Госпо́дь щасти́ть до́лею й здоро́въемъ! Щобъ була́ здоро́ва, якъ вода́, а бага́та, якъ земля́, а хоро́ша, якъ ро́жа! Ти на́шу ха́ту звесели́шъ и мене́, стару́ю, одмолоди́шъ!« Та́къ-то вже стара́ віта́е молоду́ та радіе, ажъ пла́че.
И Дани́ло и́нший ставъ, якъ одружи́вся: вже не насу́плені чо́рні бро́ви, и на уста́хъ ласка́вий усміхъ. Полюби́въ щи́ро молоду́ жінку. Тілько молода́ полохли́ва, якъ пташеня́ зъ га́ю: загово́рить вінъ — вона́ й оче́й не зведе́; візьме іі́ за ру́ку — побілі́е на ли́чку, и рука́ тремти́ть.
Живу́ть уже́ съ півро́ку; все молода́ не при-
