»Де́ тепе́ренька Ка́тря моя́ ми́ла? Хоть би́ ще мині поба́чити мою́ лю́бку ! Я́къ-то вона́ на чужи́ні прожива́е?«
Дани́ло на́че й не чу́е.
»Дани́лечку! чи ти одцура́всь сестри́, чи тобі не жа́лко, що ти й не здага́ешъ про бідну дівчи́ну? а я заговорю́, то ти съ ха́ти йдешъ. Скілько вже блага́ла тебе́ поіхати пошука́ти, де́ вона́. Мо́же, той Ляшо́къ іі́ поки́нувъ; мо́же, нещасли́ва де тиня́етця, та боітця верну́тись. Чи ти жъ свое́ рідне поки́нешъ у нару́гу лю́дямъ!«
»Не турбу́йся, стара́, не бу́де твоя́ Катру́ся въ нару́зі!«
»Де́ жъ вона́? Де́ жъ вона́? Ти іі́ ба́чивъ?«
»Помяни́ іі́ ду́шу!«
»Бо́же мій, Бо́же! Се ти сестру́ зъ світу згуби́въ! Катру́сенько моя́ нещасли́ва! пропа́въ твій вікъ, якъ ма́ківъ цвітъ! Дани́ло! вели́кий тобі гріхъ!«
»Го́ді«, ка́же, »бабу́сю, пла́кати: не помо́жетця!«
»А вінъ же де́?«
»Спита́й чо́рного во́рона, що ёго́ ко́сті розно́шуе.«
