Нічо́го більшъ не сказа́въ Дани́ло. Білий, якъ та ху́стка, спусти́въ о́чи до землі й ду́мае. А да́лі: »Прощава́й, стара́!«
»Куди́ жъ ти, мій о́рле? Покида́етъ мене́ въ ту́зі та въ печа́лі! Чи ху́тко жъ тебе́ дожида́ти?«
»Ху́тко бу́ду.«
Впавъ на коня́, та й полену́въ, и не було́ ёго́ місяцівъ зо́ два. Стара́ вигляда́е та пла́че: »Ви́кохала, ви́пестила, та й обо́е поки́нули!« Коли́ такъ одного́ ве́чора затупотіло въ дво́рі; ви́бігла стара́, а Дани́ло коня́ привя́зуе.
»Ой си́ну мій! квіте мій! Де́ жъ се ти й до́сі бувъ? Чи не чувъ про сестру́? Де́ вона́, моя́ пта́шечка? Яку́-то ій до́лю Госпо́дь давъ!«
А вінъ мовчи́ть, ні па́ри зъ устъ.
Увела́ ёго́ въ ха́ту, та ажъ зляка́лась: таки́й вінъ ставъ!
»Дани́лечку мій! та яки́й же ти страшни́й! Незду́жавъ, ма́буть? Чи тебе́ доро́га стоми́ла?«
»Утомивсь«, ка́же, »хо́чу одпочи́ти.« Та хму́рий, невесе́лий таки́й.
Поту́пала стара́ коло ёго — усе́ мовчи́ть, та й одійшла́.
Живу́ть вони́ въ-двозі. Дани́ло й не зга́дуе про сестру́, на́че зъ ро́ду іі́ й не було́, а стара́ ду́же скуча́е, та й ка́же одного́ ра́зу, ва́жко зітхну́вши:
