славъ и ми́ні Госпо́дь до па́ри й до любо́ви. Мій жени́хъ бувъ хоро́ший таки́й, Го́споди! Чорня́вий, ста́вний… Такъ-то вже я ёго́ сподоба́ла! Тілько й на ду́мці, що Павло́; я́къ би то ху́тче поба́читись! А вінъ не зъ на́шого села́ бувъ, геть изъ чужо́го. Поба́чу — й веселе́нька, а не поба́чу, то таки́й уже́ сумъ мене́ візьме, таки́й жаль обійме, що й світъ мині не ми́лий! Спізнитця вінъ на гуля́ннєчко, я й о́чи ви́плачу. »Мо́же«, ду́маю, »въ ёго дру́га е дівчи́на.« Коли́ такъ по Се́мені, дру́гого дня, и не сподіва́лась, и не сни́лось мині, та й посва́тався вінъ. Ба́тько поблагослови́въ. Да́рмо, що чужесторо́нній, та господа́рь бувъ до́брий таки́й, хазя́йствовавъ, що й на стороні ёго́ вся́ке зна́ло.
Привізъ мене́ чоловікъ на свое́ господа́рство. Бо́же мій ми́лий! якъ-то жили́ ми любе́нько! Та не давъ ёму́ Госпо́дь до́вгого віку… Тілько всёго́ два ро́ки була́ я за нимъ. Таки́й вінъ бувъ любя́чий до ме́не! Въ ха́ту, то й загля́нуть ве́село: якъ у віно́чку. Сидимо́, ро́бимо, чи такъ гово́римо, усе́ собі вку́пці.
Коли́ тутъ — ли́хо мині тя́жке — рознеду́жався Павло́ мій. Ки́далась я й до знахорівъ, и до лікарі́въ — ніхто́ нічо́го не вра́дивъ! Сме́рти, ка́жуть, не одпе́рти… поме́ръ Павло́…
