вали старі лю́де, що була́ ще въ ёго сестра́, хоро́ша дівчи́на, та злюби́лась изъ Ляхо́мъ, братъ того́ й не знавъ, тілько зна́ла стара́ бабу́ся, що́ въ іхъ жила́ и ви́пестила обо́хъ. Якъ стара́ ні вговоря́ла Ка́трю — не послу́хала дівчи́на, та, якъ бра́та не було́ до́ма, и помандрова́ла зъ Ляхо́мъ у По́льщу. Приіжджа́е до госпо́ди, та й пита́е стару́: »А де сестра́? чому́ мене́ не стріча́е?« А вінъ сестру́ такъ жа́ловавъ, якъ свою́ рідну дити́ну; тілько й на ду́мці въ ёго, що Ка́тря, чимъ би то втішити сетри́цю, якъ звесели́ти.
Пита́е вінъ, а стара́ запла́кала, та й ка́же: »Ніхто́ вже не стріча́тиме тебе́, мій со́коле я́сний, окро́мъ ме́не старо́і!«
»А що́ таке́? Яка́ напа́сть? Де́ сестра́?«
Стара́ й одповісти́ла ёму́, якъ злюби́лась Ка́тря зъ Ляшко́мъ, якъ не слу́хала ні вмо́ви іі́, ні про́зьби, ні гро́зьби. »Вчо́ра« ка́же стара́, »у ве́чері приіхавъ ізде́ць, вона́ ви́йшла, а я за не́ю побігла. Звісно, молоде́ — ху́тче добігла, ніжъ я. Схопи́въ вінъ іі́ на ру́ки, та й помча́въ. Тілько й ба́чила!«
»Чи не той се Ляхъ, що́ въ Макси́мчиному ху́торі прожива́въ?«
»Той сами́й, голу́бчику! Все було́, куди́ ні пійдемо, вінъ на́ очи наверта́етця.«
