По́ки жъ вінъ ходи́въ по доро́гахъ та чумакова́въ, наверну́всь и́нший, бага́чъ вели́кий, Дани́ло Гурчъ. Вінъ таки́ съ козаківъ бувъ, та живъ собі па́номъ, мавъ свій ху́тіръ и степи́, й по́ле, тілько що ходи́въ у сви́ті, въ си́вій ша́пці, — не хотівъ у и́нше вбіра́тись. Я́кось ёму́ крамарі, що́ наізди́ли до ёго де́-що купова́ти, то й ка́жуть: »Бра́тіку Дани́ло! всімъ би ти чоловікъ, та коли́ бъ ти оту́ свити́ну заки́нувъ та ходи́въ по на́шому — у капта́ні.«
»А щобъ ви того́ не діжда́ли, вра́жі сини́!« гукну́въ на нихъ. »Коли́ ма́ете мою́ оде́жину га́нити, геть зъ мого́ двора́!« То въ-си́лу бідола́хи втекли́ одъ ёго.
Таки́й бувъ яростли́вий, що Бо́же борони́! якъ розлюту́етця, ажъ ёму́ огне́ві и́скри зъ оче́й ска́чуть и побілі́е якъ кре́йда. А бувъ хоро́ший изъ се́бе ду́же: висо́ке чоло́ гетьма́нське, бро́ви такъ и гово́рять, о́чи ка́рі, ясні якъ зо́ри, и всміхне́тця було́ такъ ласка́во, да ра́зомъ и го́рдо й смутно́, що ажъ за се́рце вколупне́…
Вінъ оста́всь изъ-ма́лку сирото́ю: ма́ти молодо́ю вме́рла, а ба́тька вби́то на войні. Роска́́зо-
