якъ ма́ківочка повне́нька, свіжа якъ я́года лугова́, а весе́ла мовъ та пта́шка співо́ча; а що вже правди́ва та щи́ра душа́! Зъ ро́ду-віку не чу́ли, щобъ кого́ обмо́вила, чи осуди́ла; така́ вже любя́ча исто́та була́! Щобъ тамъ посвари́тьця съ кимъ, якъ дру́гі, то ні въ світочку! Чи на вечорни́цяхъ, чи въ танку́, чи до́ма — до всіхъ привітна й веселе́нька якъ я́сочка.
Сва́тае Ната́лю Миха́йло Бру́й, па́робокъ до́брий и ро́ду хоро́шого, а що вже коха́въ іі́ щи́ро, то всі те ба́чили. Лю́де було́ любу́ють на нихъ, якъ зійдутця де на весі́ллі, або въ танку́ до ку́пи. Обо́е молоде́нькі й хоро́ші, якъ по́вні квіти. »Отъ, коли́ бъ Госпо́дь звівъ до па́ри!« було́ ка́жуть.
Ото жъ посла́въ Миха́йло сватівъ; дівча́та вже въ дру́жки прибіра́ютця та мірку́ють, яке́-то весіллє въ Ната́лі бу́де; ажъ тутъ свати́ изъ своімъ хлібомъ поверну́лись: не оддаю́ть Ната́лі! Ба́тько й радъ би, та ма́ти й слу́хати не хо́че, що не бага́тий. Зажури́вся Миха́йло, пла́че Ната́ля, та нічого роби́ти! Попроща́лись молодя́та, пійшо́въ Миха́йло чумакова́ти. Така́, бачъ, ду́мка була́: »Запрацю́ю щось, підможу́ся, та візьму́ таки́ Ната́лю.«
