було́ собі якъ малёвана: о́чи у зе́млю спу́щені и не ди́витця.
Пе́рво вони́ ду́же бага́ті були́. Що́ е найкра́ще нами́сто, або́ очіпокъ, або́-що, то вже І́вга собі поче́пить. Ма́ли вся́кого добра́, що й не злічи́ти. Та не до́вго роскошова́ли. Охрімъ бувъ чоловікъ таки́й добря́чий; аби́ кого́ поба́чивъ у біді́, за́разъ ви́рятуе, хоть тамъ я́къ утра́титця. Роспозича́въ гро́ши то тому́, то и́ншому, ще до то́го й погуля́ти люби́въ, та й не схамену́вся, якъ подвіръе спустіло и ко́вані скри́ні спорожніли.
Зажури́лась тя́жко І́вга, ажъ краса́ іі́ зовя́ла; зста́рілась, хо́дить похму́ра, и дити́нка іі́ не втіша́е. Що вже яка́ була́ въ іі́ дівчинка хоро́ша! »Вроди́лась«, ка́же, »моя́ дити́но, на го́ре та на ли́хо! Вікъ бідо́ю зба́вишъ, до́чко; біду́ и въ домови́ну зъ собо́ю поло́жишъ.« Усе́ було́ суму́е та суму́е, а дити́ночка ди́витця мату́сі въ вічп любе́нько й веселе́нько та въ доло́нечки пле́ще — не розуміе.
Часъ не спиня́етця. Чима́ло літъ мину́ло. І́вга хоть и приви́кла тро́хи, та вже не та ста́ла, що́ пе́рше була́! А дівчи́на ви́ходилась у не́і хоро́ша,
