Коза́че село́ Гли́бове при само́му Дніпрі́, та облягли́ ёго́ височе́нні го́ри. І́хатимешъ, то шляхъ тобі звива́етця бо́ромъ густи́мъ таки́мъ, що й не проглянешъ; тілько надъ тобо́ю світъ Бо́жий, округи́ имла́ паху́ча; зда́лека щось гучи́ть-гучи́ть; коли́, отъ, опахну́въ свіже́нький вітере́ць — и засиніе стари́й Дніпро́ поміжъ зеле́нихъ комишівъ та черво́ного верболо́зу, и повстаю́ть круті си́ві го́ри. Тутъ и село́ якъ разъ. Білі́ють ха́ти, цвіту́ть горо́ди. Отъ муро́вана це́рква зъ висо́кою дзвіни́цею, да́вня вже; муръ ажъ зазеленівъ; мо́щений цви́нтарь нрорісъ траво́ю.
Са́ме за це́рквою стоя́ла собі коли́сь ха́та сла́вна, и садо́къ, и горо́дъ при ій бувъ до́брийі! Живъ у тій ха́ті Охрімъ Поліщу́къ изъ жінкою. Вона́ була́ здале́ка взя́та, и така́-то вже хоро́ша, чорнобро́ва а го́рда та пи́шна — Ма́ти Бо́жа! Иде́
