Прийшла́ надъ во́ду и зняла́ свого́ вінка́, що́ сплела́ ра́нкомъ, зняла́, та й ка́же: »Не зовя́въ ти, мій ма́ковий вінку!« и наложи́ла той віно́къ собі на голо́вку. А на само́му бе́резі верба́ — ажъ геть попусти́ла віти на во́ду. Вона́ й сіла коло вербо́вого ко́реня дуплина́стого, схили́ла голівку на білую ру́чку; взяли́ іі́ ду́мки та га́дки. Тамъ, підъ кучеря́вою вербо́ю, и освіти́въ іі́ місяць, хоро́шу й смутну́, у ма́ковому вінку́.
Якъ заи́скрився місяць у воді. — »Уже́ ясни́й місяць зійшо́въ«, каже, (ато́ було́, якъ люби́лись изъ Семе́номъ, місяць зійде — вінъ и пливе́ до не́і), та й ступи́ла на вербо́ву віть… Зійшла́, якъ на хибку́ кла́дку, погля́нула на всі сто́рони, та й ки́нулась на са́мий глибъ.
Ура́нці го́мінъ та триво́га по́ двору. Тетя́нка пла́че, стари́й Грімачъ безъ ша́пки хо́дить розхрістаний, та все пита́е: »Де́ моя́ Ка́тря? де́ моя́ дити́на лю́ба?«
Ки́нулись до води́ — тілько віно́къ ма́ковий пла́вае, кру́житця.
Зачини́вся стари́й Грімачъ, ажъ пять ро́ківъ не вихо́дивъ за своі воро́та. Одцура́вся й ота́-
