на дво́рі…« А сама́ обхопи́ла іі́ за ши́ю ру́чечками.
»Сестри́чко моя́ мала́я! щебету́шечко моя́ нерозу́мная!« жа́луе Ка́тря малу́.
»О, да яки́й же віно́къ вашъ кра́сний, се́стро! да яки́й же кра́сний! Се́стронько-лю́бонько, коли́ жъ ви ёго́ візьмете?«
»Вве́чері візьму́.«
Повісила вінка́ надъ водо́ю, та й гуля́е по саду́, во́дячи сестри́чку за ру́чку; а ся щебе́че собі.
Кли́че ба́тько обідати. Прийшла́ й сіла кіне́ць сто́ла; своіми білими рука́ми ме́ду ба́тькові налива́ла й розмовля́ла. Тілько, якъ стари́й ні захо́дивъ, нічо́го не говори́ла про се́бе.
Уве́чері ввійшла́ до ба́тька и поцілова́ла ёго́ въ ру́ку. Стари́й схопи́въ іі́ за го́лову: »Ка́тре, до́чко моя́ несчасли́ва! неха́й тебе́ Мати́ Бо́жа поми́луе!»
И малу́ сестру́ прийшла́ обняла́ й пригорну́ла до се́рця.
Ви́йшла зновъ у садо́чокъ. Та́къ-то га́рно убра́лась! Соро́чка тоне́нька и пла́хта шовко́ва, по́ясъ срібло́мъ цвітко́ваний, череви́чки висо́кі; дрібно, дрібне́сенько ру́су ко́су заплела́, и золоти́й пе́рстень блищи́ть на пра́вій руці.
