Повівъ вінъ козака́ въ світли́цю, пошанова́въ, ви́проводивъ, та й зно́ву до дочки́.
Вона́ сиди́ть у садо́чку та віно́къ плете́ съ черво́ного та зъ білого ма́ку, зеле́нимъ барвінкомъ перевива́е. А со́нце са́ме схо́дить зъ-за Дніпро́воі кру́чи.
»Дити́но моя́, Катру́сю!« ка́же стари́й, сіда́ючи коло не́і, »посла́въ тобі Госпо́дь вели́кую ту́гу на се́рце! Підніми́ жъ бо голо́вку, до́ню, та глянь на старо́го ба́тька!«
Вона́ підняла́ голо́вку й гля́нула на ёго.
»О до́ню! яка́ жъ ти стара́ ста́ла!«
»Ні, та́ту, я ще молоде́нька«, зітхну́ла вона́, та й зновъ за віно́къ.
Якъ уже́ вінъ іі́ розважа́въ, якъ умовля́въ! а вона́ знай плете́ свого́ вінка́ и слове́чка ёму́ не ми́ркне.
Пійшо́въ стари́й, покли́кавъ ме́ншу дочку́: »Тетя́нко, иди́, моя́ ри́бко, до сестри́ці; вона́ у вели́кій печа́лі, — розважа́тимешъ іі́.«
»А що́ тамъ? А де́ жъ вона́?«
Прибігла въ садо́чокъ: »Сестри́це Катру́сю, се́рдечко! чого́ ви суму́ете? Отъ уже́ й літечко
