йдуть, то й запа́лять бере́зу, або́ дру́ге яке́ де́рево надъ Дніпро́мъ); отъ ми приміча́ли, та вчо́ра й ви́іхали на-зу́стрічъ… Нема́ ніко́го… тілько Дніпро́ потро́щені човни́ но́сить…«
»А вели́ка була́ бу́ря?«
»Я и-зъ роду тако́і не ба́чивъ! Дуби́ такъ съ ко́реня й виверта́е; дощъ комиші поссіка́въ, якъ ша́блею; Дніпро́ — ажъ пісо́къ зо дна́ видика́е… Нічъ те́мна-те́мна, тілько бли́скавка бли́скае. А якъ грімъ грімне, то на́че всі го́ри надніпря́нські лу́снуть.«
»И ніяко́і чу́тки?«
»Нема́ чу́тки, па́не Макси́ме. Ми вже міркова́ли, та й ота́манъ зъ нами розсуди́въ, що всі на́ши хлисну́ли Дніпрово́і фи́лі.«
»А жва́ві були́ хло́пці, бра́те! о, жва́ві хло́пці! Ну, ходімъ до ха́ти.«
»Тепе́ръ уже́ вільний коза́къ мій жени́хъ, та́ту! вільного собі зя́тя дожда́ли!«
Стари́й — зиркъ! се ёго́ Ка́тря стоіть проти́въ місяця, біла-біла!
»Госпо́дь Богъ съ тобо́ю, моя дити́но!« кри́кнувъ вінъ, ухопи́вши іі́ за холо́дну ру́ку.
Вона́ гля́нула ёму́ въ вічи, ви́зволила ру́ку и пійшла́, не промо́вила й слове́чка.
