розросла́сь зеле́на ру́та. Поміжъ тимъ квітомъ сама́, якъ найкра́щий квітъ, похожа́е Ка́тря, похожа́е, та зъ си́нёго Дніпра́ ясни́хъ очей не зво́дить, а тілько зійде місяць та поси́пле и́скорцями въ те́мну во́ду, Ка́тря вже й підъ старо́ю вербо́ю на бе́резі Пи́льно ди́витця вона́, придивля́етця, чи не пливе́ хибки́й чо́венъ, чи не пра́вить тимъ чо́вномъ ста́вний та лю́бий коза́къ.
Мина́е ти́ждень, мина́е й дру́гий… — Я́кось сиди́ть вона́ підъ вербо́ю, а нічъ зорешли́ва та ти́ха; тілько солове́йко сви́ще, та гуде́ Дніпро́. И замигтіло щось оддалікъ, ніби чо́рна ча́ечка… бли́жче. Се чо́венъ! лети́ть, мовъ на вітрови́хъ кри́лахъ. Вона́ ажъ ру́ченьки до ёго простягла́… Яки́й же то коза́къ пра́вить чо́вномъ?… Се не Семе́нъ… Отъ уже́ вінъ и коло бе́рега, схили́вся на весе́льце, сви́снувъ разъ и дру́гий. Съ ха́ти ви́йшовъ ба́тько. Ка́тря припа́ла за вербо́ю.
Ви́йшовъ стари́й Грімачъ, та й пита́е: »Які вісти?«
»Ли́хо, па́не Макси́ме«, ка́же коза́къ, »ли́хо!«
»А що́ тамъ таке́?«
»Позавчо́ра передъ бу́рею, о-півно́чі горіла бере́за (а козаки́ було́ якъ треба́ дать звістку, що
