»Со́коле мій, коза́че!« ка́же Ка́тря, пригорта́ючись до ёго, «коли́ жъ ти ве́рнесся? чи ху́тко?«
»Ху́тко, моя́ рибчи́но, ху́тко! Зацвіте́ пе́рша ви́шня въ твое́му садо́чку, закуе́ си́ва зозу́ля — я припливу́ до те́бе, припливу́ не на́ймитомъ, вільнимъ козако́мъ, Ка́тре!«
Руша́ли козаки́ въ-осени́, каза́ли дожида́ти на ве́сну.
Сиди́ть Ка́тря въ світли́ці, вишива́е шо́вкомъ рука́ва та рушники́, та все въ віко́нце погляда́е, чи кру́тить заверу́ха, чи вже снігъ та́не, чи ху́тко-то тепло́мъ повіне.
Скре́сла кри́га, пройшла́. Шуми́ть Дніпро́, сивіе й чорніе, и плеска́е въ береги́; розвива́етця верба́, зеленіють комиші. Весе́ла на́ша Ка́тря хо́дить собі да погляда́е.
Зацвіли́ ви́шні, прокова́ла си́ва зозу́ля. Кра́сно въ садо́чку! Посла́вся зеле́ний барвінокъ, го́лубо зацвівъ; червоніе зірка; пови́вся гороби́ний горо́шокъ; во́вча сту́па попусти́ла широ́ке ли́стє; цвіте́-процвіта́е макъ по́вний, и си́вий, и білий, и черво́ний; роски́нувсь по землі си́ній рястъ;
