»Зна́ю, та́ту. А яко́го бъ ви собі зя́тя бажа́ли?«
»Вільного козака́, до́чко, щобъ самъ собі па́номъ бувъ, ніко́му не кла́нявсь, — отъ яко́го!«
»А якъ бу́де самъ собі панъ?«
»Тогді зъ Бо́гомъ!«
»Ну, я бу́ду дожида́ти.«
»Дожида́й, мое́ се́рце, не бороню́. Хто жъ вінъ таки́й? Я щось примітивъ.«
»На́ що вамъ зна́ти, та́точку! Неха́й пе́рше ви́зволитця, тогді й зна́тимете.«
»До́бре, моя́ лю́ба дити́но, неха́й!«
Якъ почу́въ Семе́нъ, то й ка́же: »Що́ жъ роби́ти, Ка́тре моя коха́на! тре́ба жда́тп. Я въ свого́ па́на вже тре́тій рікъ добува́ю, оста́нній. Якъ послу́жить до́ля, то сёго́ ро́ку бу́де вели́ка до́бичъ. Ота́манъ мене́ не скри́вдить: чоловікъ вінъ шано́вний… Подя́кую ёму́ за хлібъ, за сіль, нагле́жу де хуторо́къ кра́сний, да й поклоню́сь тогді твое́му ба́тькові… Тілько люби́ мене́ вірно́, моя дівчи́но!«
Ждуть на́ші голубя́та. Не пла́вае, літа́е Семе́нъ Дніпро́мъ, тілько чо́венъ си́ню хви́лю розбива́е.
Ла́дятця козаки́ въ доро́гу; Семе́нъ зъ ни́ми. Виряжа́ютця козаки́ на здобу́токъ.
