що́ тре́ба. Забу́лась, якъ на имя́ того́ пана́, що пересила́въ ёму́ човна́ми все те добро́. Вінъ держа́вся въ камяній пеще́рі поміжъ гора́ми, надъ Дніпро́мъ, и ніхто́ про те не знавъ, окро́мъ ку́пки вірни́хъ козаківъ.
Найчастійше приплива́въ молоди́й коза́къ Семе́нъ, уродли́вий па́робокъ, хистки́й, якъ очерети́на, смілий, якъ со́кілъ, — и щи́ро покоха́ла ёго́ на́ша гордова́та Ка́тря.
Сва́тають іі́ бога́ті лю́де й хоро́шого ро́ду, оди́нъ и други́й, и тре́тій. »Не хо́чу, не пійду́.«
»Слу́хай, до́чко«, ка́же Макси́мъ: »бага́цько ти горду́ешъ, ри́бочко! Сва́тають тебе́ пе́рші лю́де въ селі, паробки́ все молоди́і й хоро́ші, — чому́ не йдешъ?«
»Мині байду́же, що вони́ молоді и хоро́ши, коли́ мо́е се́рце не до нихъ го́рнетця.«
»А до ко́го жъ, до́ню? Слу́хай лише́нь, моя́ дити́но: я тебе́ не бу́ду за нихъ си́ловати, та й за бурла́ку не відда́мъ; неха́й вінъ хоть и місяця зъ не́ба схо́пить. Не одда́мъ, до́чко! якъ тобі кажу́, такъ и бу́де. Сло́во въ ме́не ба́тьківське, кріпке́, сама́ зна́ешъ.«
