»Отъ«, ка́же було́ хто зъ грома́ди, »ти, бра́те Макси́ме, зовсімъ у па́на вбра́вся.«
»Эге́ жъ, бра́тіку, вбра́вся. Вбіра́йтесь лише́нь и ви, до́брі лю́де. До́бре пана́мъ жи́ти, катъ іхъ не взявъ! Уже́ тепе́ръ го́ді за васъ підставля́ти ши́ю, годі! Бу́ду істи та пи́ти, та хо́роше ходи́ти, — звісно, такъ, якъ па́нові вельмо́жному годи́тця.«
А таки́й бувъ: неха́й тілько ста́нетця кому́ зъ на́шого села́ приго́да — голово́ю ля́же, а ви́рятуе; неха́й заче́пить хто чужи́й, то й не збу́детця ли́ха: налети́ть, якъ той ви́хоръ нача́льний; до-ще́нту ви́корчуе. Коли́сь шля́хтичъ да заня́въ коза́че по́ле, то вінъ и ха́ту ёго́ спали́въ, и по́пелъ розвіявъ, и само́го протури́въ за Дніпро́. Коли́ живъ, то, мо́же, й до́сі памята́е, які нага́йки-дротя́нки плели́ся въ па́на Макси́ма Грімача.
Бувъ Макси́мъ удове́ць, мавъ дві дочки́. Одна́ — Ка́трею зва́ли — вже дівчи́на доро́сла, а хоро́ша та пи́шна, якъ королівна; дру́га Тетя́на, такъ собі пі́длітокъ, невели́чечка; звива́етця було́ въ дво́рі, або въ віко́нце вигляда́е, якъ я́сочка. Жили́ вони́ въ ба́тька въ роско́шахъ.
Ото́ було́, якъ о-півно́чи, то й пливу́ть човни́ Дніпро́мъ, та й пристаю́ть підъ старо́ю вербо́ю; а панъ Макси́мъ іхъ веде́ до світли́ці та прийма́е,
