ка́же, »де Твоя́ пра́вда въ сві́ті! Діти моі лю́бі! звінча́ю я васъ; идіть до це́ркви.«
Повівъ іхъ, та й звінча́въ за́разъ. Поблагослови́въ и каза́въ не боя́тись нічо́го: »Я самъ бу́ду одвітъ держа́ти!«
А паробки́ ти́і — ска́зано, вітеръ у голові, молоди́і — ви́драли десь музи́ки и повели́ молоди́хъ по селу́ гука́ючи, співа́ючи; пійшли́ та́нці, ре́гітъ… Цілу нічъ гуля́ли и молоди́хъ одъ се́бе не пуска́ють; обступи́ли іхъ, якъ військомъ… — Ра́нкомъ одвели́ до Тимоше́вого ба́тька, а самі розійшли́сь на па́нщину, якъ и не було́ іхъ.
За Окса́ною, якъ іі́ ви́крали, то за́разъ панъ збігався, крича́въ и би́всь у дворі ду́же, да за воро́та не ви́йшовъ; ище́ каза́въ замкну́ти іхъ и сторо́жу поста́вивъ.
Якъ дозна́вся жъ, що Окса́на вже звінчана — ма́ло прислу́гу зъ світу не зігна́въ и усъ собі обирва́въ зъ гніву; а люде́й, то ду́же обіжа́въ. Побігъ до отця́ Андрія, якъ зъ гиллі зірва́всь; двери́ма сту́кае, гру́кае, нога́ми тупо́че, — такъ храбру́е!
