Якъ поба́чила я Окса́ну, ажъ ру́ченьками сплесну́ла. Підняла́сь висо́ка дівчи́на, ста́вна, хоро́ша коса́ ій ажъ до по́яса; и така́ ласка́ва, привітна́, ввічлива!
А що хло́пці дуріли! Яка́ вона́ молоде́сенька, а вже свати́ не перево́дились у ха́ті. И хоро́ші все лю́де сва́тали, бага́ті — не хотіла.
Полюби́вся ій одинъ па́робокъ, Ти́мішъ Кряжъ. Вінъ бувъ не па́нський, казе́нний. Коха́въ и вінъ іі́ ду́же. Де бу́де одно́, и друге́ туди́ біжи́ть. На вечорни́цяхъ, на у́лиці — все въ па́рі, якъ ті голубя́та. Дожида́ли вони́ о́сени, ду́мали вже побра́тись. Вже й барвінку на віно́къ набра́ли, и рушники́ нагото́вили. И такі весе́лі були́, щасли́ві! лю́бо було́ й подиви́тьця, нена́че самъ помоло́дшаешъ.
Отъ же не ду́мали, не гада́ли — наки́нулось ли́хо: поба́чивъ Окса́ну нашъ панъ оконо́мъ, та й увяза́вся за бідною дівчи́ною. Нема́ ій сте́жки ві́льноі; и у́лицею не пере́йде, щобъ вінъ не догна́въ та не поча́въ підмовля́ти… Да́лі велівъ іі́ силоміць узя́ти до поко́івъ.
По селу́ нена́че хма́ра найшла́ — зашуміло.
