вінъ срі́бні гро́ши закопа́въ. »Неха́й«, ка́же, »на́шій Окса́ні бу́де; и не вико́пуй іхъ, жінко, бо вра́жихъ Ляхівъ не встереже́сся. Або́ отцю́ Андрію одда́й.«
Ми за́разъ таки́ й пійшли́ вико́пувати ті гро́ши. И спра́вді зна́йшли гле́чикъ, височе́нький собі, по́венъ гро́шей, а гро́ши все срі́бні, все карбо́ванці. Полічи́ли, та й однесли́ до отця́ Андрія.
Ху́тко по тихъ ча́сахъ и мій чоловікъ поме́ръ. Пійшла́ я на заробітки въ го́родъ; ста́ла въ одни́хъ панівъ за на́ймичку. Була́ я тамъ чоти́рі ро́ки; и до́бре мині було́, по́ки пани́чъ не ожени́вся. Узя́въ вінъ молоде́ньку па́нночку и на ли́чко ду́же га́рну. Вона́ за́разъ усе́ переверну́ла по сво́ёму; нічи́мъ ій не вго́дишъ. »Ти гово́ришъ не такъ! у те́бе ху́стка пога́на! та надінь су́кні! яку́ отсе́ одежи́ну почепи́ла!« А я, якъ и тепе́ръ, у пла́хті и въ запа́сці. И стару́ па́нію почне́ муштрова́ти було́ зъ само́го ра́нку: »Що́ се ви, ма́менько, безъ чіпчика ви́йшли? Хто жъ то вида́въ! отсе́, якъ мужи́чка, хо́дите!« Стара вви́йде собі въ ха́ту до ме́не, або въ садо́къ забере́тця, та пла́че, пла́че! Поки́нула я іхъ, пійшла́ въ свое́ село́.
