та рего́чутця, то хоть и непита́й, — одъ Сомійленка. Жінку вінъ мавъ до́бру, роботя́щу; діточо́къ Богъ давъ тілько дівчинку, Окса́ну. Росла́ вона́, якъ утя́ на воді, и пе́щена була́ така́! бо ска́зано — едина́чка. Иде́ ма́ти на горо́дъ, або́ до сусіди, — и Окса́на за не́ю, якъ клубо́чокъ, ко́титця. Тре́ба старо́му въ по́ле, — дочка́ ввя́жетця за та́томъ. Цохоту́ха така́! якъ ри́бочка весе́ла, а про те, розу́мне и слухня́не дитя́тко.
Зрівня́лось ій двана́дцять годо́чківъ; поме́ръ стари́й Сомійленко, неха́й царству́е! Ду́же зажури́въ вінъ жінку! Хоть вони́ й заможне́нькі були́, ма́ли ха́ту га́рну и худо́бу, та все безъ ёго зоста́лись якъ си́роти.
Прихо́жу до нихъ: дочка́ въ садку́, мовъ та зозу́лька куе́, стара́ жу́ритця, погляда́е по дво́рі та й ка́же: »Голу́бонько моя́! нена́че мині світъ завя́заний! Су́мно мині, ну́дно мині! вели́кая моя́ ту́га!«
»На те во́ля Бо́жа, моя́ лю́бко«, кажу́ я. »Плаче́мъ ли́ха не попра́вите. У васъ дочка́ росте́.« Вона́ тогді й ка́же: »Передъ сме́ртю Петро́ каза́въ мині, що підъ старо́ю чере́шнею, въ садку́,
