»Охъ, Бо́же мій, Бо́же, що та любо́въ зможе!« якъ-то въ пісні співають.
У на́шому селі бувъ чоловікъ, Петро́ Сомійленко. Вінъ мині й ро́дичъ дале́кий. Чоловікъ бувъ ду́же до́брий, до своіхъ щи́рий, зъ ро́ду-віку ніко́го йе скривдивъ, а весе́лий бувъ! Якъ коли́ въ пра́зникъ зберу́тця лю́де до ёго́ ха́ти, пічне вінъ точи́ть: якъ Жидъ на війну́ іхавъ, або якъ копита́нъ зо́рі лічи́въ, або про Ляхівъ. Отъ Ляхівъ тілько не люби́въ ду́же. И въ вічи Ля́хові не поди́витця. Я́кось змо́рщитця, да все чми́хае, або́ чха́е. Панъ нашъ, оконо́мъ, и пита́всь таки́ ёго́: »Що́ се тобі, Сомійленку, таке́?« А вінъ ёму́: »Таку́, па́не, нату́ру ма́ю: аби́ поба́чивъ тако́го па́на, якъ ви, за́разъ и чха́ти. Ма́буть, яка́сь вра́жа відьма, такъ мині почини́ла, якъ ще мале́нькимъ бувъ.« Оце́ бува́ло якъ иду́ть пізно лю́де по селу́,
