Побігли до Василя́: вінъ не дале́чко й бувъ, коси́въ; стріли ёго́, — иде́ таки́й весе́лий до не́і! Якъ поба́чивъ свою́ Га́лю неживу́, підня́въ ко́су та черкъ себе́! ніхто́ не вспівъ и о́комъ змигну́ти… тутъ коло не́і и впавъ.
Ки́нулись до старо́і Орли́хи. Стріла вона́ мою паніма́шку ище́ на воро́тяхъ, нена́че жда́ла. Ма́ти ка́жуть: »Невістка ва́ша вме́рла!«
Стара́ сціпила зу́би и вда́рилась объ по́ли рука́ми: »Що́ жъ роби́ти! суди́лось!« ка́же. Не запла́кала, нічо́го, тілько біла стоя́ла, якъ ху́стка.
Ма́ти зляка́лись и не зна́ють, якъ про си́на сказа́ти; а тутъ іхъ и несу́ть… »Отъ, обо́хъ несу́ть!« ка́жуть ма́ти.
Вона́ якъ кри́кне: »Якъ обо́хъ?
»Бабу́сю, и Васи́ль вашъ неживи́й!«
Якъ вона́ ки́нетця, якъ побіжи́ть! ма́ло зъ рукъ у люде́й мреця́ не ви́била; схопи́ла ёго́ за го́лову и кричи́ть надъ нимъ… Да й страшна́ жъ вона́ була́! Безъ ху́стки, си́ві ко́си тріпаютця по пле́чахъ, росхрістана, уся́ въ крові; хо́дить, хо́дить коло си́на и все кричи́ть, мовъ Госпо́дь ій ро́зумъ одібра́въ.
