іі́ ба́чила въ на́шій комо́рі. Проки́нулась, а вона́ стоіть проти́ місяця, біла така́, розхрістана. Я кри́кнула — вона́ съ комо́ри.«
»Се тобі такъ здало́сь, моя́ дити́но! чого́ бъ то вона́ въ ночі прийшла́?«
»Ні, ні, ба́чила я іі́ до́бре.«
»И Васи́ль ба́чивъ?«
»Васи́ль не ночува́въ до́ма, виізди́въ… И вінъ не йме́ мині віри… Не нажну́ я й снопка́ сёго́дні; незду́жаю й рукъ підня́ти. Вигляда́тиму Василя́: каза́въ при́йде на́дъ-вечіръ, то й доведе́ мене́ до до́му.«
Ма́ти пійшли́ жа́ти. На́дъ-вечіръ придивля́ютця — не ви́дно Га́нни, чи не до до́му пійшла́? Пита́ють други́хъ жни́чокъ, — не ба́чили, щобъ ишла́; гука́ють — не озива́етця; до того́ місця, де вона́ була́ — нема́. Що́ за ди́во! Коли́ жъ, хо́дячи поміжъ копа́ми, и найшли́… Лежи́ть вона́, нена́че сни́ть, хоро́ша й свіжа, якъ квітка. У голова́хъ снопо́къ пшени́ці, ру́чки на́вкрестъ зложи́ла… Ве́чіръ Госпо́дь давъ таки́й я́сний, ти́хий; лежи́ть, якъ жива́ у пшени́ці, ажъ коло́ссє надъ не́ю похили́лось…
