»Га́лю, мое се́рце!« ка́же Васи́ль, »чого́ се ти зновъ запла́кана?«
Не ки́дай мене́ саму́, Васи́лю! Я не тя́млю, якъ безъ те́бе й переднюва́ла! Тя́жко та су́мно мині!«
»Що́ жъ тобі, моя́ ри́бочко? Мо́же, ма́ти? Я іі́ проха́въ, якъ вибіра́вся, щобъ тебе́ не смути́ла.«
»Вона́ мині й слове́чка не промо́вила, Васи́лю, цілісінький день у вічі не гля́нула. Сму́тно, су́мно було́ въ ха́ті!«
»Що́ та Орли́ха виробля́е!« поду́мали собі ма́ти. »А здае́тця й розсу́длива люди́на.«
Надійшли́ жнива́, дости́гла Василёва пшени́ця — така́ га́рна, ко́лосъ у ко́лосъ! На́ша ни́ва коло іхъ, и ма́ти ра́зомъ зъ Га́нною въ по́ле вихо́дили. Одного́ ра́нку жда́ли, жда́ли, да й сами́ пійшли́. Га́нна надійшла́ вже по обі́ді и така́ бліда́ — хита́етця; ма́ти ажъ зляка́лись: що́ се ій ста́лось?
»Чого́сь мині коло се́рця пече́, якъ огне́мъ«, ка́же Га́нна, »и всто́яти не можу́! Ле́дві до ни́ви доплела́ся.«
»А що́ свекру́ха?« пита́ють ма́ти.
»Ой тіточко моя́ лю́бенька! сёго́дні въ ночі я
