Ма́ти роспи́тують, що́, якъ тамъ у іхъ, за́ що сва́рка ви́йшла.
»Вона́ съ пе́ршоі годи́ни мене́ не злюби́ла. Запаски́ моі найкра́щі шовко́виі попсова́ла, що возьму — вони́ въ рука́хъ тліють: се вона́, вона́, я до́бре зна́ю! Чого́сь мині въ скри́ню напороши́ла… и золоті очіпки моі потемніли, и пояси́ черво́ні полиня́ли… вона́ все добро́ мое́ перево́дить! Все до Василя́: »Прода́й да прода́й ти́і воли́!« (що одъ мого́ ба́тька). А я кажу́: »Не хо́чу! на́ що »продава́ти?« Васи́ль, пра́вда, таки́ й не повівъ іхъ у я́рмарокъ, а вона́ на ме́не наки́нулась: »А, »вра́жа до́чко! ти мене́ осироти́ла! Мій Васи́ль »одъ ме́не одцура́вся! Підожди́, підожди! »я тобі »до́бре оддя́кую!«
»Покори́сь, Га́лю«, ка́жуть ій моя́ ма́ти. »Що́ жъ роби́ти!«
»на́ що я ма́ю ій кори́тись!« кри́кнула Га́нна, »не хо́чу! Якъ хто гука́е, ка́жуть, такъ и одгу́куетця!«
Одніі́ но́чі не спи́тця ма́тері. Чу́ють — у сусідчиному садо́чку щось шепо́че; відчини́ли вони́ віко́нце — прислуха́ютця.
