Орли́ха, стріча́ючи хлібомъ-сіллю, я́кось неве́село гля́нула неві́стці въ вічи.
Пожили́ вони́ рікъ. Спе́ршу молода́ Орли́ха на у́лицю вихо́дила; було́ якъ загово́рить, або́ засміе́тця — и старо́му веселійше ста́не; а туди́-да́лі й го́ді, и не поба́чишъ іі́, все въ ха́ті, у госпо́ді. (Ба́чте, вони́ собі ха́ту збудова́ли на́-двое, у одній молоді, а въ дру́гій ма́ти).
Хто спита́е стару́ Орли́ху: »А що́ ва́ши дітки? До́бру собі невісточку ма́ете!«
»Звісно, якъ ба́тькова дочка́«, одка́же, або́ й нічо́го не гово́рить, на́че не чу́е.
Я́кось моя́ ма́ти по́рались у ха́ті. Увийшла́ Га́нна. Ма́ти ба́чять — смутна́я ду́же; сіли коло не́і, да й ка́жуть: »Що́ се тобі, моя́ Га́лочко, очи́ці запа́ли? чого́ зажури́лась?«
Га́нна сплесну́ла рука́ми, а слёзи покоти́лись, якъ перло́ве зерно́: »Не лю́бить мене́ свекру́ха! обмовля́е мене́, зъ світу Бо́жого жене́, доріка́е, що я ба́тькова дочка́!… Та́тоньку мій! якъ би́ ти знавъ, яка́ моя́ до́ля нещасли́ва бу́де, ти бъ мене́ бувъ ище́ въ сповито́чку въ глибо́кій крини́цп втопи́въ!«
