на моги́лі і пусту́ють, — Орли́ха тутъ и вроди́лась, прислуха́етця, придивля́етця…
»Не бери́«, ка́же, »мій си́ну, бага́тоі: и самі ми не багатирі; шука́й, щобъ була́ покірна та до́бра.«
»До́бре, ма́мо, ви шука́йте, яку́ тре́ба, я й оженю́сь.«
По́ки ма́ти шука́ла, вінъ собі самъ знайшо́въ. Бувъ у Вишенька́хъ на я́рмарку и съ того́ ча́су ставъ учаща́ти що-ве́чора. Ма́ти постерегла́ ху́тче всіхъ и довідалась: хо́дить Васи́ль до Га́нни Королівни.
»Си́ну мій, си́ну«, ка́же, »не бери́ тіі́ бага́чки: буде́ вона́ ду́же гордова́ти; се ба́тькова дочка́, вимисли́ва й пи́шна, — одцура́йсь іі́!«
Васи́ль, ажъ до землі припада́е — про́сить.
Нічого роби́ти. Посла́ли старостівъ; побра́ли рушники́; спра́вили весіллє; привезли́ молоду́ до свекру́хи.
А по́сагу въ іі́ було́! Бо́же мій, світе мій! На девяти́ воза́хъ везли́, и въ ко́жному во́зі по чоти́рі воли́ си́вихъ ишло́. Запаски́ шовко́ві, пояси́ якъ жаръ, кожу́хи шо́вкомъ повиши́вані…
Молода́ въ золото́му очіпку; намітка, якъ димъ, тоне́сенька; черво́ні кора́лі ажъ до по́яса. Всі задиви́лись на не́і: якъ по́вна ро́жа! Тілько стара́
