Ця сторінка вичитана
СВЕКРУ́ХА.
I.
Жила́ коли́сь у на́шому селі вдова́ Орли́ха. Я ще була́ невели́ка дівчинка, не ду́же-то що́ памята́ю, а чу́ла се одъ покі́йноі ма́тери — неха́й царству́е! Вони́ були́ сусіде зъ Орли́хою, тинь объ тинъ. Мига́етця мині та Орли́ха, мовъ у тума́ні, — висо́ка, у черво́ному очіпку, все чо́рні бро́ви здвига́е.
Чоловікъ іі́ давно́ померъ; ста́ршого си́на въ Туре́ччині вби́то; ме́нший при ма́тері бувъ, хазяінова́въ. Па́робокъ на все село́: га́рний, хоть зъ лиця́ во́ду пи́ти, жва́вий, весе́лий и роботя́щий. Ма́тіръ поважа́въ, а стара́ гледіла й пильнова́ла ёго́ більшъ, ніжъ о́ка въ ло́бі.
Заду́мала Орли́ха свого́ Василя́ одружи́ти, ста́ла шука́ти люде́й. Де збіжя́тця дівча́та на у́лиці, або́
