Я́ковъ за́разъ и ви́рвався: »Яко́го жъ пода́рочка тре́ба? навчіть, па́не!«
»Мо́жна й грішми́, хоть и сто ру́блівъ, то візьме: вінъ до́брий чоловікъ!« ка́же пи́сарь, а самъ рего́че.
»Ні, па́не, ви намъ кажіть, якъ тре́ба.« Се вже я ёму́. »За́ що гро́ши дава́ть? Або́ ми па́нію свою́ спита́емо.«
»Се не ко́нче тре́ба. Во́льному во́ля, а спасе́нному рай. Мо́жна й безъ гро́шей.« Се вже безъ сміху ка́же.
Сівъ коне́ць стола́, а стілъ у ёго криви́й; да и вся ха́тка на бо́ці; по кутка́хъ дирки́ сміттємъ зава́лені. Написа́въ щось, да й ка́же: »Я не зможу́ тутъ нічо́го; такъ и па́ніі скажіть. Нічого писа́ти.«
»Якъ нічого? А други́мъ щось пи́шете, па́не!«
»Пи́шуть осо́бні приміти, муги́рю!« ка́же той Захаре́вичъ, нала́явши насъ; »а въ ёго які приміти? зовсімъ такъ, якъ и всі.«
»Такъ се, сла́ва Бо́гу, що й ми на люде́й похо́димъ!« я таки́ озива́юсь.
Такъ ні да ні! нема́ осо́бихъ примітъ, нічого писа́ти!
Мордова́лись-мордова́лись, — таки́ му́сили да́ти два рублі съ копо́ю! Тогді приміти знайшо́въ и
