оде́жа на тобі. Хиба́ бъ яки́й генера́лъ, щобъ вона́ голівку схитну́ла на́ бікъ, або́ гля́нула въ вічи любе́нько.
Пожда́ли ми ще тро́хи, по́ки па́ні ра́дилась изъ тимъ Захаре́вичемъ. Ви́йшовъ вінъ одъ не́і, моргну́въ на насъ, та й ка́же. »За мно́ю йдіть!« И па́ні зъ двере́й ка́же: »Идіть за нимъ.« Ми й пійшли́.
А весе́лий чоловікъ бувъ той пи́сарь Захаре́вичъ! Ле́дві ми ви́йшли, вінъ поча́въ смія́тись и говори́ти, ма́ло не танцю́е. Да́лі огрівъ мене́ зо всіі́ руки́ по пле́чахъ, та й ка́же: »А що́, схотілось на во́лю? И до́бре!«
»Та́къ-то до́бре«, кажу́, »що кра́ще намъ и не тре́ба до яко́го ча́су!«
»То тілько біда́«, ка́же, »що діло-то ва́ше ду́же трудне́ньке. Не зна́ю, я́къ-то воно́ й бу́де.«
»А що́ жъ тамъ таке́?« пита́ю; а Я́ковъ такъ и побілівъ.
»А те́, що тре́ба ва́мъ тепе́ръ осо́биі приміти писа́ти; се тру́дно! Я бъ то й написа́въ іхъ, та що́ ска́же панъ Би́ркачъ? тре́ба ёму́ чита́ти іхъ.«
»А якъ до́бре напи́шете, поздоро́въ Бо́же васъ, па́не, то пе́вно нічо́го не ска́же; хиба́ подя́куе.«
»Хиба́ ёму́ пода́рочокъ дасте́, а? А я однесу́. Се мо́жна. Га?«
