роби́ли тамъ кри́ку, сміху́, ра́дости та весе́лости, и зновъ верну́лись до па́нського дво́ру. Па́ні каза́ла намъ дать возо́чка; сама́ сіла въ висо́ку каля́ску, да й поіхали зъ Бо́гомъ.
Городо́къ нашъ — такъ собі городо́къ, нічо́го. Мій ба́тько каза́въ, що коли́сь по ёму прохожа́ли полко́вники та со́тники, — такъ куди́ ні глянь, сла́вне військо, якъ той макъ черво́ний; а тепе́ръ засіли Жиди́, якъ сарана́. И пани́ живу́ть. У база́ръ, то й чоловіка попаде́шъ, бо въ база́ръ люде́й найбільше.
Заіхала на́ша па́ні до старо́го Мо́шки Жи́да. Поко́і висо́кі й хоро́ші, тілько такъ пе́рцемъ и несе́!
За́разъ посла́ли по яко́гось пи́саря Захаре́вича, а намъ каза́ли коло двере́й підожда́ти, по́ки вінъ при́йде. Прийшо́въ вінъ ху́тко. Погане́нький на ли́чку, ряби́й якъ ре́шето; штани́ си́ні, широ́кі, яка́сь ку́ца сви́точка и на ши́і зеле́на ху́стка; підъ прави́цею ша́пка. Увійшо́въ, зігну́всь, изнітивсь на́че й не ступа́е, а чо́боти здоро́ві и до́бре зма́зані.
Па́ні ёго́ до се́бе за́разъ покли́кала. Вона́ въ на́съ, якъ гово́рить зъ яки́мъ чоловікомъ, сиди́ть собі про́сто, якъ до́брий кача́нъ у горо́ді, и все роздивля́етця, які въ те́бе бро́ви, які у́си, яка́
