»А въ яко́го жъ се па́на, добро́дійко?« пита́ю, та зновъ низе́нько кла́няюсь.
»Тобі на́ що, въ яко́го па́на?« а самій мовъ у у́сі закрутило, »на́ що тобі?«
»Да що́?« кажу́; »у того́ па́на — неха́й ёму́ Богъ дае́ здоро́въе — такі лю́де бага́ті!«
»А ти ду́маешъ за скілько одкупи́тись?«
»Та ми бъ то ду́мали, вельмо́жна па́ні, якъ по на́шимъ гро́шамъ… Да що́! ма́буть, Богъ не суди́въ.«
»За скілько жъ ти ду́мавъ?«
»Да що́ вже даре́мно ва́шу ми́лость тѵрбова́ти! Бува́йте здоро́ві, добро́дійко!« А самъ до двере́й.
Я́ковъ мене́ хіпъ за рука́въ: »Дя́дьку!«
Я ёму́ моргну́въ — не міша́йсь!
»Слу́хай бо ти«, кричи́ть па́ні: »постій!« Заверну́ла; зно́въ пита́е: »За скілько хо́чешъ одкупи́тись?«
А я таки́ не кажу́. »Що́«, мовля́въ, »ва́шу ми́лость клопота́ти намъ!«
Да́лі ба́чу, що вона́ вже червоніе, якъ жаръ найчервонійший, — кажу́: »Я, милости́ва па́ні, ду́мавъ за дві́сті карбо́ванцівъ.«
Вона́ мині: »Да ти, ма́буть, зъ ро́ду дурни́й! да ти се́, да ти те́!« А я все кла́няюсь мо́вчки, ніби вона́ й до ла́ду гово́рить.
