»Сла́вний«, ка́же, »дя́дьку!«
Довге́нько таки́ ми сиділи та жури́лись, по́ки дожда́лись. »Па́ні вста́ла«, ка́жуть. Кликну́ли насъ до поко́івъ. Увійшли́. Ажъ у оча́хъ намъ замигтіло: и зеленіе, и червоніе, и білі́е, и синіе… чого́ тамъ нема́! Мо́же, дово́дилось зазирну́ть у Жидівську крамни́цю? всёго́ бага́цько; зъ ра́зу й не розбере́шъ, що́ до́бре, а що́, вибача́йте, годи́тця въ сміттє ви́кинути, аби́ люде́й дури́ти, аби́, ба́бо, ря́бо! Такъ и тутъ: по кутка́хъ блищи́ть, по стінахъ ся́е. Повибіга́ли якісь панночки́, ку́ци та бистри́і, якъ соро́ки; повертілись, повертілись передъ очи́ма, та й кру́ть за две́ри! Обі́днёі вже доби́ сама́ па́ні вкоти́ла, якъ на коле́сахъ; пу́хла така́, ніби на дріжча́хъ зійшла́; у перстня́хъ, у отла́сахъ. Прийшла́ про́сто до зе́ркала, поверну́лась двійчи, такъ и зашуміло по поко́еві, якъ сухе́ ли́стє; плю́хнула въ крісло, ажъ іі́ підки́нуло; тогді зиркъ на насъ! »Чого́ вамъ тре́ба?« пита́е.
»До ва́шоі ми́лости«, кажу́: »такъ и такъ!« да низе́нько кла́няюсь.
Вона́ й ста́ла тогді ніби пильнійшъ на насъ диви́тись, да й ка́же, що тепе́ръ усе́ доро́гше ста́ло, що въ того́-то да ще въ друго́го па́на паробки́ одкупля́лись, то по півти́сячи за се́бе положи́ли.
